Як правило, фотограф прагне того, щоб «зачепити» глядача. Реакція на знімок може виражатися лайком у соцмережі, рецензією чи покупкою фотокартки за мільйони доларів. Емоції глядачів як приносять гроші, а й дають художнику психологічний стимул подальшої діяльності у творчості.
Така модель самореалізації базується на марнославстві, живить та вирощує його. Певною мірою на нього цілком можна спиратися. Особливо якщо раніше самооцінка адепта фотографії була невисокою, але реакція оточуючих на його творчість допомогла здобути впевненість у собі. Однак надмірне марнославство може призводити до того, що фотограф, замість того, щоб поважати глядача і намагатися викладати свої думки зрозумілою візуальною мовою, каже: «Я художник, я так бачу».
Намагайтеся бачити те, що ви знімаєте, не лише очима художника, а й замислюватися над тим, як ваші роботи сприймає глядач.
Я часто чую про прагнення фотографів показати щось так, як ніхто не показував раніше. Вважаю, що це така ж пастка, як і бажання бути кращим за всіх, фотографувати краще за інших.
Бажання вважатися “першим хлопцем на селі” заважає адекватній оцінці ситуації, не пропускає у свідомість інформацію, що свідчить про помилкові дії. Адже лідер не може помилятися, він завжди правий!
Прагнення максимального рівня якості, любов до деталей і тому, чим ви займаєтеся, на мій погляд, головний секрет успіху. Насолода від процесу з більшою ймовірністю зробить з вас лідера, ніж прагнення сфотографувати не так, як знімають інші.
У китайській культурі є дуже цікаве творче явище, яке привчає учасників до задоволення процесу, це малювання водою по асфальту. Який би шедевр ви не створили, за кілька годин він зникне, не залишивши сліду.
Кайфуйте, і замислюйтесь про те, якими думками та відчуттями ви хочете поділитися, про те, чи зрозумілі ваші ідеї глядачеві. І не важливо, хто і як ділився подібними думками до вас.
А я сьогодні хочу показати вам роботи Вівіан Майєр, яка, ймовірно, «малювала водою по асфальту». Вона була активною, але при цьому дуже закритою людиною без близьких друзів. Свої фотографії вона нікому не показувала (їх знайшли після її смерті). Причину того, що ці знімки не побачили світ до 2007 року, ми вже не дізнаємося. Можливо, вона боялася критики, а може отримувала задоволення від процесу і не потребувала оцінок та реакцій глядачів.
Борис Крупник
