Skip to main content
фотозаписки

Ірвін Пенн, Йес Ларсен і натхнення навіяне бекстейджем зі зйомок для альбому “Untitled” Rammstain

Здавалося б, де Тілль Ліндеманн (лідер гурту Rammstein), а де Ірвін Пенн. Однак, якщо ви знайомі з творчістю Ірвіна – просто подивіться це відео, а потім ми розповімо вам цікаве про фотографію.

Поширене питання серед фотографів – де шукати натхнення? І однією з банальних, але при цьому дієвих порад буде: “Шукайте його у колег!”. Вважаєте, що плагіат не варіант? Ми з Єсом Ларсеном будемо заперечувати. У мистецтві дуже багато цитат і відсилань. Коли Accept свій хіт “Metal Heart” починає з цитати Бетховена “До Елізи” фани кайфують, а не кидаються тапками. Коли фільм “Барбі” починається з копіювання першої сцени з фільму Кубрика “Космічна одіссея 2001 року” – люди, які впізнали сцену, отримують задоволення від того, наскільки доречною виявилася цитата. Копіювання класичних робіт розвиває вас і дає змогу говорити з глядачем, використовуючи зрозумілий культурний код.

Якщо ви цитуєте улюблених авторів із задоволенням – завжди буду деталі вашого почерку, які відрізняють роботу послідовника від першопрохідця. Не обов’язково в кращу або в гіршу сторону, це можуть бути дві по-своєму цікаві роботи. Тому без мук совісті спостерігайте за роботою тих, хто, на вашу думку, гідний бути прикладом для наслідування. Відмінно тренують надивленість бекстейджі.

Відео зі зйомок для музичного альбому Untitled німецького гурту Rammstein. Його можна розбирати на референси, як який-небудь літературний шедевр на цитати, і відразу використовувати на практиці. Якщо крім нескінченно харизматичних артистів, великої купи піску і дорогих декорацій ви нічого особливого не помітили, давайте разом розглянемо, що відбувається на майданчику у данського фотографа Єса Ларсена. Усе побудовано навколо трьох локацій: це інсталяція з двох з’єднаних панелей, імпровізований пляж та копія салону “Титаніка”.

Погодьтеся, ідея заштовхати в обмежений простір шістьох дорослих, брутальних німців як мінімум ефектна… але не нова.  Першим фотографом, який взявся експериментувати з простором у студії, звужуючи його до зони комфорту своїх моделей (а інколи й рішуче втручаючись у неї), був легендарний Ірвін Пенн.

Хто такий Ірвін Пенн (Irving Penn)

Знаєте, в чому основна складність розповідей про знаменитих фотографів? У тому, що сучасний глядач отримував свій візуальний досвід під час засилля всіх цих творчих фішок, лайфгаків та відкриттів, які винайшов той чи інший майстер фотографії. Він не знає, що може бути інакше та чи було взагалі колись по-іншому. Усе те, що сьогодні ми сприймаємо як даність, хтось винайшов. Розповідаючи про досягнення Ірвіна Пенна, я буду говорити й про те, як було до нього, чому його ідеї не були нормою, але абсолютно точно стали проривом у фотографії.

Ірвін Пенн (Irving Penn) народився 1917 року. Здобув художню освіту в Школі промислового дизайну та планував пов’язати своє життя з малюванням. Навіть доволі довго працюючи комерційним фотографом, він періодично повертався до своїх малюнків, а на схилі життя присвячував малюванню більшу частину свого часу.

Лише той факт, що світ не знає видатного художника Ірвіна Пенна, але водночас схиляється перед легендарним фотографом на це ім’я, дає нам змогу говорити про Ірвіна виключно як про фотографа.

У Пенна були блискучі вчителі та наставники. Олексій Бродович — його викладач у школі дизайну  та керівник під час роботи в Harper’s Bazaar, Олександр Ліберман — арт-директор американського Vogue.  Бродович першим придумав поєднати на сторінках журналу текст та фотографії. Він навчив Ірвіна не уникати радикальних композицій, шукати та розробляти унікальний стиль.

Отже, 1938 року Пенн купує свою першу камеру Rolleiflex для подорожі Мексикою. Він нещодавно закінчив навчання й встиг попрацювати художником-оформлювачем у Harper’s Bazaar та дизайнером в універмазі Saks Fifth Avenue.  Ця поїздка для Ірвіна стає пошуком себе — він багато малює та фотографує все, що трапляється йому на очі. І навіть такий простий жанр, як travel, у виконанні поки що фотолюбителя Ірвіна вирізняється непересічним баченням. Подивіться на це “миле фото”: на капоті машини стоїть фотографія в рамці, на ній зображена сімейна пара та дитина. При цьому картинка сильно пошкоджена — на тому місці, де має бути голова дитини, зяє дірка. Здається, що ця моторошна сцена відбувається просто в салоні автомобіля.

Повернувшись із Мексики, Ірвін влаштовується помічником редактора у Vogue. У його обов’язки входить дизайн обкладинок, але Пенн ставить перед фотографами завдання, які ті виконувати відмовляються — надто нестандартними були ідеї молодого фахівця.

Який вигляд мав Vogue, коли в нього прийшов Пенн? Уперше його обкладинку прикрасила фотографія, а не малюнок, 1932 року. Що цікаво, малюнки з точки зору кольору та форми мали часом більш виграшний вигляд, ніж фотографії.  Просто живопису на той момент було кілька тисяч років, а фотографію тільки починали відносити до галузі мистецтва. Знімки всередині журналу також не вирізнялися оригінальністю. Миловидні дівчата в модному одязі, прості ракурси та нехитрі пози — все разом давало симпатичну, але нудну картинку. Завданням фотографії було показати читачкам, який колір та який фасон були в моді цього сезону, не більше. Якщо умовну домогосподарку з Чикаго не чіпляв зелений колір й принт у горошок, вона перегортала сторінки, навіть не вдивляючись у деталі.

Це влаштовувало всіх, крім Ірвіна Пенна. Після чергового його конфлікту з фотографами редакції Олександр Ліберман надає Пенну карт-бланш — пропонує самостійно зняти фотографію для обкладинки. Так у жовтні 1943-го вперше до друку виходить номер із натюрмортом замість звичної фотографії моделі.

Задум Пенна полягав у тому, щоб кожна читачка, дивлячись на залишені на столику сумочку, рукавички та каблучку, могла відчути себе героїнею цієї модної історії. Загалом Ірвін Пенн зняв для Voque понад 160 обкладинок, і в кожній використовував цікавий прийом. Зверніть увагу, як фотограф обіграв тему номера на цій обкладинці.

Що кардинально змінив Пенн у підході до fashion-зйомок? Американець часто фотографував моделей на білому або сірому тканинному фотофоні (один із них, придбаний ще в 1950-х, фотограф використовуватиме протягом усього життя). А ще він спеціально міг залишити в кадрі реквізит, дроти освітлювальних приладів, межі фону. Пенн вважав, що всі предмети за кадром так само важливі, як і ті, що всередині.

З цієї ж причини Ірвін легко зміщував акцент з моделі на деталі. У його композиціях не було випадкових дрібниць, вистрілити могло все що завгодно — від тіні на обличчі до макіяжу. Подивіться на ці обкладинки — вони актуальні й досі.

У результаті fashion-фотографію починають сприймати як мистецтво. Ірвін наповнив нудні сцени ритмом та яскравими акцентами, тепер читачки не марно гортали сторінки Voque — вони їх розглядали.

Наступний після fashion комерційний напрям, для якого Ірвін Пенн встановив стандарти якості — рекламна зйомка. Історія цього жанру тісно пов’язана з Voque. Цей журнал один із перших у 1920-х замінює намальовану рекламу на фотографії. Поки що прості й банальні, але вже фотографії.

У результаті зростає популярність глянцю й Voque поступово перетворюється зі світського журналу на модне видання світового рівня. Ірвін проявив себе як талановитий натюрмортист: багаторівневі плани, зв’язок через подобу, відчуття ритму в композиції — це все фірмовий почерк американського фотографа. Він показує продукт не через фото етикетки напряму, а апелюючи до властивостей товару.

Це Ірвін першим зазнімкував косметичні засоби для догляду на скляних поличках. Сьогодні такі світлини є в кейсі кожного бренду.

Розташувати в одному кадрі діаманти та звичайний водопровідний кран — цілком у дусі Пенна. Проте яка влучна прив’язка до чистоти та прозорості каменів!

А ще фотограф навмисне прагнув показати красу об’єкта в усій його недосконалості. Те, що багато ретушерів прибрали б з кадру, в композиціях Ірвіна зриває джек-пот глядацької уваги.  Але в середині двадцятого століття, з його рафінованими стандартами краси, фотографії Пенна сильно випереджають час. У якийсь момент Vogue вирішує призупинити співпрацю з Ірвіном. У редакції говорили, що його фотографії буквально пропалювали сторінки журналу.

Beuty

“Б’юті” — жанр, що виник на межі портретної та рекламної зйомок.  У цих роботах фотограф показав своє почуття алегорії.

Один зі знаменитих кадрів Пенна — з бджолою на обличчі моделі. Яскраво нафарбовані губи викликають асоціацію з квіткою, йде протиставлення штучної краси та природної.

Ще один знімок, зроблений для реклами косметичного бренду. У фокусі тільки губи та різнокольорові плями помади. Контраст кольорів та фактур фізично відчувається при погляді на картинку. Помада виглядає не просто як косметичний об’єкт, вона інструмент мистецтва.

А це фото Пенн зробив 2002 року. Темою статті була шкідливість холодної води для шкіри. Для зйомок Ірвін заморозив голову манекена у величезній крижаній брилі.

Крім комерційних зйомок Ірвін активно розвиває свої творчі проєкти. Це портретні зйомки знаменитих діячів мистецтва й кілька циклів: зйомки корінних народів “Світи в маленькій кімнаті”, серія фотографій представників різних професій та знамениті натюрморти Пенна: “Квіти” та “Сигарети”.

Серія “Квіти” — єдина з них оформлена в кольорі, решта зроблені в ч/б та надруковані за технологією платиново-паладієвого друку. Ірвін прагнув більшої художньої виразності світлин й тому повернувся до технології друку 19 століття, але вдосконалив її. Характерні при використанні платини зайву м’якість та нечіткість він компенсував застосуванням вакуумних пресів. Вони давали змогу багаторазово експонувати та наносити зображення на відбиток, роблячи його чітким навіть при збільшенні.

У своїх творчих натюрмортах Ірвін, як і в рекламній фотографії, зображає красу у всіх її проявах. Тільки тепер він не обмежений рамками техзавдання й обирає об’єкти для фото на свій розсуд. Так героями його фотосесії стають різноманітні квіти: бутони, що ще не розпустилися, рослини з пом’ятими пелюстками, а також непривабливі бур’яни.

Тобто не красиві за загальноприйнятими мірками. Листя гінкго білоба для цієї фотографії він зібрав просто з тротуару нью-йоркської вулиці.

Там же, на вулиці, Ірвін знаходить об’єкти для свого наступного захоплення — сигаретні недопалки. Недопалок — предмет сам по собі суперечливий з точки зору естетики. Провівши якийсь час у вуличній багнюці, він зовсім зникає з поля зору як об’єкт мистецтва. Що робить Ірвін? Він не привносить у кадр жодних додаткових предметів й не намагається змінити суть. Не фантазує про те, хто викинув цей недопалок та про сенс життя курця. Перед глядачем просто один з етапів життєвого циклу буденної речі, зі слідами часу й руйнувань. Один із численних пазлів цього світу.

Але повернімося до того, з чого ми почали знайомство з Ірвіном Пенном, — до його знаменитого кута.  У 1948 році Ірвін розуміє, що звичні інструменти: денне світло, простий тканинний фотофон, нестандартні ракурси не дають йому бажаного результату, коли в кадрі опиняється не модель, вбрана в модну сукню, а людина з цікавою долею.

Люди, які звикли до уваги шанувальників й преси, чудово тримають обличчя та показують фотографу рівно стільки, скільки вважають за потрібне. Щоб зламати таку оборону, потрібне дійсно нестандартне рішення. І таким для Ірвіна стає конструкція у вигляді кута.

Трумен Капоте сфотографований у кутку, а Сальвадор Далі – праворуч у боксі, дальній бік якого значно менший за інші. Через це створюється відчуття гіперболізованої перспективи.

Чому актори, художники, балерини та герцогині дозволяли Ірвіну диктувати умови зйомки? У фотографа на той час була репутація професіонала, який створював тренди. Знятися у Пенна означало не тільки чудовий з технічного погляду результат, а й цікавий художній експеримент.

Люди поводилися в такому обмеженому просторі по-різному. Хтось щосили контролював емоції, хтось виявляв показову впевненість, одні демонстрували слабкість під емоційним тягарем стін, що насувалися, інші відчували в них точку опори. У будь-якому разі, за цих незвичних обставин на перший план виходили справжні емоції, які Пенн перетворював на чесні, щирі портрети: “Вони не могли втекти. У цей момент вони належали мені”. Свій прийом Ірвін називав “сироваткою правди”.

У 1950-х фотограф виходить на ще більш відвертий рівень портретного фото: знімає людей великим планом, не зважаючи на те, наскільки компліментарною щодо зовнішності моделі є фокусна відстань. На цих знімках сітки зморшок та недосконалості шкіри перетворюються на сторінки книги життя, справжнє одкровення, написане світлом й тінню.

Картини Пенна

Що ж малювання? Воно присутнє в роботі Пенна постійно. Він починав роботу над побудовою кадру тільки після того, як робив начерк олівцем. Щоразу, коли Пенн отримував концепцію майбутньої статті або зразки одягу для фотосесії, він відкривав свій блокнот та робив ескізи для всіх фотографій. І фотографії в результаті мали такий самий вигляд, як референси.

Картини Пенна — це переважно химерні натюрморти з абстрактних форм. Він вибудовував зв’язки між силуетами, розмірами та кольором, ніби створював ребус, у якому кожна деталь невипадкова та є відповіддю на загадку. Ця ж техніка присутня в його предметних фотографіях. Нижче ви бачите роботи Пенна, які він сфотографував та надрукував у більшому масштабі, використовуючи технологію платиново-паладієвого друку. Так фотограф прагнув підкреслити графічність своїх малюнків, а колір додав уже на готовий відбиток, використовуючи акварель, сухі пігменти та смолу для блиску. Невідомо, чому Пенн використовував переважно одні й ті самі відтінки. Чи то це данина пейзажам Мексики, де Пенн багато малював, чи то його особисті вподобання в цей період часу (він працював над репродукціями між 1986 та 2000 рр). Зрозуміло одне — Ірвін постійно вдосконалювався: не просто пробував щось нове, а й повертався до своїх минулих робіт, щоб досягти максимального результату.

Фотограф ввів в ужиток термін “супермодель”. Уперше він так назвав Лізі Фонссагрівс. Пенн був вражений грацією дівчини і закохався без пам’яті. Пара одружилася через 2 тижні після знайомства.

Ірвін Пенн (Irving Penn) першим провів fashion-зйомки в екзотичних локаціях і зробив це звичайною практикою для жанру.

Автопортрет

Пенн сам створював ідеальні умови для зйомки. Відкрив власну студію, в якій знімав портрети в кутку, й обладнав пересувну студію для зйомок під час подорожей. Змінив концепцію кадру, залишивши в ньому непривабливі деталі, ввів моду на білий та сірий фотофони з тканини.

Він вважав за краще працювати в студії, при денному освітленні. Також присвятив багато часу експериментам з лінзою Френнеля, використовуючи довгі витримки і світловий пензель.

Пенн помер у 2009 у віці 92 років, залишивши для послідовників величезний кейс ідей. Ідей, що витримали випробування часом та високих вимог мистецтва. Ідей, які зробили комерційну фотографію одним із напрямів творчості. Завдяки Ірвіну Пенну фотографія починає існувати за дивовижними законами мистецтва, коли на результат впливають не лише налаштування камери, а й емоційна складова кадру.

Єс Ларсен (Jes Larsen)

Повернімося на знімальний майданчик, де данський фотограф Єс Ларсен (Jes Larsen) знімав музикантів гурту Rammstein. Ви вже здогадалися, що прийом із кутом Ларсен запозичив у Пенна. І це чудовий приклад того, як складно зробити дві однакові світлини за одних й тих самих умов.

Фото: Ірвін Пенн (Irving Penn)

Фото: Єс Ларсен (Jes Larsen)

Фото: Ірвін Пенн (Irving Penn)

Фото: Єс Ларсен (Jes Larsen)

Ларсен не намагався повторити емоційний ефект, який був у студії Пенна. Ірвін обмежував простір, але дозволяв своїм моделям самим обирати пози. Він прагнув чесного діалогу між людьми по обидва боки камери і фон був його “сироваткою правди”.

Єс керує процесом на майданчику, каже артистам, як їм потрібно стати в кадрі. Процес йде за запланованим сценарієм: на музикантах підібрані стилістами костюми та макіяж, усе дуже в дусі Rammstein. І це їхні звичні амплуа. Тілль, Ріхард, Пауль, Олівер, Крістоф і Крістіан тут такі самі, як і двадцять років тому, — чесні з собою та з глядачами. Кут просто органічно вплетений у канву зйомки.

А ось за межами кутової зони відбувається більш епічне дійство. Для зйомки масштабних сцен були побудовані локації, що імітують морське узбережжя та салон “Титаніка”.

“Я часто створюю свої фотографії, наче це кадри з фільму, — говорить про свою творчість Єс. — Для історії, яку я розповідаю, важливо, щоб ви відчували розвиток сцени та подальший перебіг подій. Це дає відчуття спостереження реальної життєвої ситуації”.

Tableaux vivants

І справді, апокаліптичний кадр на кораблі, що тоне, схожий на фільм, поставлений на паузу. Ларсен працює у своєму улюбленому жанрі наративної фотографії tableaux vivants або “живі картини”. Звучить заплутано та страшно, але все набагато простіше, ніж здається.

Щоб розібратися в темі, перенесемося в 19 століття. У цей час у Британії та Америці настає пік популярності розваги під назвою tableaux vivants. Компанії людей збираються разом і розігрують відомі сюжети з міфів або картин: для цього вони готують декорації, костюми й, ставши у потрібні пози, завмирають на кілька секунд. А глядачі вгадують, звідки взята ідея. Подивіться відео зі сценами tableaux vivants у виконанні сучасних акторів. Виглядає як гра “Море хвилюється раз”, тільки з ухилом у мистецтво: театр (актори та декорації), живопис (референс) й фотографію (мить нерухомості).

З появою фотографії життя шанувальників “живих картин” заграло новими фарбами. Виходили фотоілюстрації, які майже не поступалися за художністю оригіналу. Письменник та фотограф Льюїс Керрол, великий любитель плутанини й небилиць, зняв постановку за картиною “Святий Георгій та Дракон”. Ролі в ній розіграли діти, тому фотографія вийшла схожою на казку.

Саме фотографія довела, що для “живої картини” не обов’язково брати відомий сюжет. Увічнена в кадрі, вона сама по собі може бути предметом мистецтва. Британські фотографи-новатори Вільям Генрі Фокс Телбот й Калверт Джонс першими зняли такий сюжет 1845 року. Телбот вважав, що “коли група людей художньо розставлена й навчена зберігати абсолютну нерухомість протягом декількох секунд, легко виходять чудові картини”

З таких ентузіастів й виросли пікторалісти — фотографи, які прагнули зробити свої світлини схожими на картини.  Течія проіснувала з 1880 до 1920 року, але пасторальні теми швидко всім набридли й вже 1930 року жанр “фотокартин” вичерпав себе. У цей час вважали, що фотографія має передавати правду: 90 відсотків побаченого та 10 відсотків вигаданого.  Боротьба між фотографією фактів й фотографією вигадки завершилася перемогою документалістики. Що роблять фотографи-пікторалісти? Йдуть працювати в Голлівуд! Там вони стають неперевершеними майстрами епічних сцен.

Але “правдива” фотографія недовго утримувала першість, скоро м’яч знову опинився в її воротах. У 1970-ті фотографи починають грати з ракурсом, фокусною відстанню та експозицією, дедалі більше віддаляючись від реалізму спонтанних кадрів до постановчих. Тепер про фотографію говорять “розповідь”, “створення історії”, а самих фотографів називають “режисерами”: вони не тільки розробляють “сценарій”, тобто план зйомки, а й збирають реквізит для створення своїх вигаданих історій.

Одночасно з відродженням “живих картин” розвивається широкоформатне фото. Зображення величезних розмірів вішалися на стіни як художні полотна. Виявилося, що набагато зручніше розглядати насичений деталями та героями сюжет у більшому розмірі. Тепер форма tableaux vivants повністю відповідала змісту. Знаковою роботою цього періоду називають знімок “Раптовий порив вітру” Джеффа Волла.

Це широкоформатна фотографія, на якій зображено відкритий пейзаж, чотири фігури на передньому плані застигли під раптовим поривом вітру. Референсом слугує гравюра на дереві “Мандрівники, спіймані раптовим вітерцем в Едзірі” японського художника Кацусіки Хокусая. Волл фотографував моделей окремо, а потім з’єднав елементи у фоторедакторі, щоб домогтися бажаної композиції. В результаті виходить картина в стилі класичного живопису, з гарною деталізацією, коли відмінно проглядається як передній, так і задній плани, всі герої у фокусі й можна роздивитися їх до найдрібніших деталей — тобто “прочитати” їхні історії, розказані фотографом.

Джефф описує свій стиль так: “Я називаю це кінематографією — я тільки відокремив її від кіновиробництва”. Подібні знімки ніби ламають саму суть фотографії, яка за своєю природою здатна охопити лише одну мить. Єс Ларсен якраз із тих, хто намагається розтягнути цю мить на довший проміжок часу.

Коли ретушер з його команди розповідає про створення цього кадру, можна побачити, що картинка складається з багатьох деталей. Окремо працюють не лише з кожним героєм, а й з елементами декорацій. Ми бачимо дівчину, яка народила дитину просто на борту корабля, що тоне. Навколо неї музиканти, на їхніх обличчях можна прочитати емоції від зустрічі з новим життям перед неминучою катастрофою. Тут немає головних й другорядних героїв, їхні історії розвиваються паралельно в одну мить часу. Тому готову картинку хочеться довго й уважно розглядати.

Ось ще приклади жанру з портфоліо Єса Ларсена. Начебто застиглий момент, але не можеш позбутися відчуття, ніби ось-ось щось станеться.

Подивімось, як працюють у цьому жанрі інші фотографи.

Раян Шуд робить хитросплетені зображення зі складним змістом. Якщо ви коли-небудь тримали в руках дитячі книжки-віммельбухи, то знайте, фотографії Шуда — це такі ж головоломки, тільки для дорослих. І це саме той випадок, коли широкий формат необхідний.

Фотограф змішує сучасні та історичні лінії сюжету. Якщо не намагатися розгадати прихований сенс, то бачиш просто красиві історії, що чіпляють погляд, про звичайні місця й звичайних людей. “Мій стиль все ще розвивається. Прямо зараз я б описав це як суміш документального фільму та художньої літератури”, — каже Раян. На постановку багатьох сцен у фотографа йдуть місяці, проте сама зйомка проходить швидко. Просто він не любить довго возитися з обробкою.

У своїй серії “В ігровій кімнаті” канадський фотограф Джонатан Гобін створює незвичайні сюжети: у них діти з виразом абсолютної невинності на обличчях розігрують трагедії. Війни, теракти, злочини в яскравих декораціях дитячої кімнати або майданчика нагадують глядачеві, що дорослі страхи й вади походять із дитинства. Через це Джонатана називають “одним із найсуперечливіших візуальних художників Канади”.

Дженні Бут починала свою кар’єру художницею, а потім стала фотографкою в портретному жанрі. Тому так сильно видно вплив живопису, особливо голландської школи, на її фотороботи. У Дженні ви знайдете не тільки класичне “рембрандтівське світло”, а й “рембрандтівську темряву”. У портфоліо Дженні є як чистий tableaux vivants, так і нове прочитання відомих картин — вона додає до знайомих сюжетів сучасні елементи або поєднує кілька референсів в одному кадрі. На першому знімку прив’язка до знаменитої “Таємної вечері”, а в другому зашифровані три різні картини. Вгадаєте, які?

Jonathan Hobin

Творчість ще одного голландського фотографа Ервіна Олафа — просто енциклопедія візуальних образів. Це один із найпродуктивніших майстрів художніх інсталяцій нашого часу. Цикл своїх “живих картин” він зняв на честь відкриття амстердамського театру DeLaMar, в основі кадрів сюжети культових театральних п’єс. Зверху вниз: “Ангели в Америці”, “Хто боїться Вірджинії Вульф?”, “Трамвай “Бажання”.

У його знімках ще більше динаміки, імпульсу. Дивишся й підсвідомо чекаєш зміни кадру. У цьому прийомі вони дуже близькі з Єсом Ларсеном.

Tableaux vivants існує між театром й живописом, рухом та статикою, несподіванкою та очікуванням, високим мистецтвом й розвагою. Якщо ви прискіпливо ставитеся до дрібниць та не відокремлюєте наповненість кадру від змістовності сюжету, можливо, “живі картини” — це той жанр, що зможе спрямувати ваші ідеї в бік яскравого, кінематографічного кадру.

У яких зйомках сучасний український фотограф може використовувати tableaux vivants? Однозначно, у групових. Фото для випускних класів, сімейні фотосесії, корпоративні фотопроєкти — кожну з цих зйомок можна чудово урізноманітнити, якщо замовники готові до експериментів. А ще, як не дивно, “живі картини” блискуче заходять, якщо модель невпевнено почувається перед камерою. Замкнуті люди неохоче розкривають своє “Я”, зате під маскою героя можуть проявити справжню майстерність позування.

Що потрібно для роботи? Ретельно продуманий референс – можна взяти готовий (картину, кадр із фільму) або придумати сюжет самому. Далі залишається всього лише підготувати костюми, реквізит і локацію.

  • Єс Ларсен є власником студії Territorium;
  • Має платинову нагороду премії Creativity International Awards 2013, золоту нагороду в Creative Circle Award 2011 та бронзову в Creative Circle Award 2010.

© Наталія Короткова

Коментуйте на здоров'я.