Skip to main content
фотозаписки

Пітер Ліндберг – фотограф, який приніс емоцію в індустрію моди

Автор 2024-07-271 Серпня, 2024Без коментарів

Той самий Пітер Ліндберг

Герой цієї статті в 2016-му в інтерв’ю для Pirelli передбачив зникнення професії фотографа через 20 років*.
Відтоді минула майже половина відміряного часу, і сьогодні у 2024-му можна з полегшенням сказати, що ми все ще “у фокусі”, хоча бездушний AI і відвойовує місце під сонцем.
Чи опиняться фотографи в архіві історії, покаже час.
Але творчій спадщині Пітера Ліндберга вже точно не загрожує небуття.
Його стиль коротко характеризують як “позачасовий”.
Роботи німецького фотографа так само свіжі та привабливі.
А ще “знімати як Ліндберг” пробував хоча б раз у житті кожен фотограф, хоча й не всі про це здогадуються.
Якщо емоційний портрет вам цікавий, welcome!

Як Пітер Бродбек не став художником

Справжнє ім’я Пітера Ліндберга – Пітер Бродбек.
Його дитинство пройшло в промисловому, депресивному районі Дуйсбурга, і в майбутньому це знайде своє відображення в кадрах Пітера, але поки що  він і гадки не має про роботу фотографа.
Зате думає про кар’єру художника, і в 18 років вступає до Академії образотворчих мистецтв.
Зневірившись у тутешніх одноманітних і нудних уроках, вирушає в подорож.
Спочатку до французького Арля, а потім об’їжджає автостопом Іспанію та Північну Африку.
Сам він згадував ті часи з усмішкою: “Мені було близько 20. Я був втраченим для суспільства, курив травку, спав на вулиці. Два роки в дорозі – це багато часу для роздумів. Це зробило мене іншою людиною“.
Насправді в того, точніше в тих, хто зробив Пітера іншою людиною, є конкретні імена.
Це художники-концептуалісти Джозеф Кошут, Лоуренс Вайнер, Дуглас Г’юблер: “Незважаючи на те, що я був натхненний та заінтригований ідеєю концептуального мистецтва, я вагався, чи йти в цьому напрямі у своїй власній роботі, і вирішив витратити трохи часу, щоб зрозуміти, як я хочу продовжувати далі. Кошут і Вайнер зруйнували моє спокійне життя художника!” Для людини, яка колись захоплювалася ван Гогом, концептуальне мистецтво стало стрибком в інший вимір.
Для Пітера таким виміром буде індустрія фотографії.

Як Пітер Ліндберг став фотографом

Те, що йому подобається фотографувати, Пітер розуміє, коли знімає для сімейного альбому своїх племінників.
Не маючи досвіду і початкових знань, він влаштовується на посаду помічника фотографа.
Ремесло дається легко: Пітер вирішує, що знайшов справу, якій присвятить своє життя.

Свою першу студію фотограф-початківець відкриває 1973 року в Дюссельдорфі й одразу змінює прізвище на Ліндберг, дізнавшись, що в місті вже є фотограф Пітер Бродбек.
Старт для новачка був блискучим: перша рекламна кампанія – для VW Golf, перша фотосесія – для престижного журналу Stern.
Але Пітер не може довго працювати на одному місці, і це його прагнення постійно рухатись, ніби гнатися за часом, стане визначальним у творчості.
Він переїжджає до Парижа 1978 року і у вільний час завзято займається вуличною зйомкою.
Так формується особливий погляд Пітера Ліндберга на саму суть фотографії.
Основна ідея концептуалістів про те, що об’єктом мистецтва може стати будь-який предмет, явище, процес, набуває конкретної форми у його знімках.
Він уникає всього штучного і надмірного, обожнює природну красу і прагне передати її на фото.
Через це забороняє ретушувати свої знімки, наполягаючи на тому, що істинне завдання фотографа – позбавити жінок стереотипів молодості та досконалості.
У гонитві за правдивістю і щирістю моменту Пітер часто знімає на ходу, щоб схопити мить, спіймати час у кадрі.
А відсутність різкості і завалений горизонт, які неминуче з’являються при такій техніці зйомки, вважає чарівними на свій лад.
Від чого залежить різкість на фото і чому нечіткий знімок – це не завжди огріх, ми розповідаємо на базовому курсі для фотографів.

З Ліндбергом охоче співпрацюють редактори Harper’s Bazaar, Interview, Stern, Vanity Fair, Rolling Stone і New Yorker, італійського, англійського, французького та німецького Vogue.
Тільки американське видання під керівництвом Грейс Мірабелли не має наміру відходити від рафінованих стандартів краси.
Тут, як і раніше, на обкладинках друкують великі портрети щасливих моделей з білосніжними посмішками, ідеальним макіяжем і укладкою.

Vogue

Ситуацію не зміг змінити навіть Александр Ліберман, креативний директор групи Conde Nast, до якої належало видання Vogue.
Це він колись дав карт-бланш Ірвіну Пенну на створення обкладинки в абсолютно новому для модного журналу стилі.
Коли ж Ліберман запитав Пітера, чому той не працює з американським виданням, Ліндберг чесно зізнався: “Я просто не можу фотографувати цих жінок”. Йому хотілося змінити образ “ідеальної” жінки, занадто залежної від оцінки суспільства, на більш відверту, авантюрну героїню.
Ліберман залишився вірним собі і цього разу: він попросив фотографа зробити таке фото, яке той сам вважає привабливим.
Для своєї ідеї Пітер зібрав молодих моделей – Лінду Євангелісту, Крісті Тарлінгтон, Рейчел Вільямс, Естель Лефебюр, Тетяну Патіц, Карен Александер – і зробив з ними фотосесію на пляжі.
Жодного лоску, стилістів і гримерів.
Це була звичайна прогулянка, з одягу – непоказні білосніжні сорочки, але в підсумку вийшло фото, знайоме, мабуть, усім.
Не схоже на жодне інше, воно стало одкровенням: Пітер зміг показати непідробні емоції, молодість, природну чарівність і любов до життя.

Але знімок все одно не надходить до друку.
На щастя, його знайшла Анна Вінтур, яка через два роки змінила Грейс Мірабеллу.
Вона попросила Пітера зняти обкладинку і в листопаді 1988 року замість студійного портрета він зробив вуличне фото безпосередньої і щасливої Мікаели Берку.

Що приніс Ліндберг у фотографію

Location

Саме fashion-фотографії Ліндберг найчастіше знімає поза студією.
Декорації до фото часто-густо з бетону і заліза: це кам’яні артерії мегаполісів і зали промислових об’єктів, що зяють темрявою.
Тепер індустріальні пейзажі з його дитинства проявляються на плівці.
Але локація – це ще не все.
Якщо Ірвін Пенн формував новий простір навколо канонізованого, ідеального образу моделі, то Ліндберг зводить простір і модель до спільного знаменника.

Можливо, він не був єдиним, хто сприяв моді на природність, але саме Ліндберг довів редакторам журналів, що бути собою в кадрі – це красиво.
Дівчата на його знімках вже не були схожими на манекени, вони показували одяг і транслювали емоції.
Незабаром це переросте в окремий напрямок – storytelling.

Storytelling

Фотоісторії – те, до чого рано чи пізно мав дійти модний глянець, просто Пітер був першим: “Без сюжету знімати сорок сторінок для журналу може бути досить нудно. Історія змінює все“.
І тут складно не пристати на думку Ліндберга : без сюжету нудно не тільки знімати, а й дивитися відзняте.
Пітер хотів запропонувати читачеві щось більше, ніж банальна “каталожка”: розважити, захопити, показати історію.
І він знімає свої “короткометражки” в стилі fashion, перетворюючи глянець на витвір мистецтва.
Першу фотоісторію Ліндберг зробив 1990 року для італійського Vogue: це серія знімків із сюжетом про марсіанина, який закохався в героїню Гелени Крістенсен.
З розвитком інтернет-торгівлі, коли кожен бренд має власний сайт з каталогом одягу і немає сенсу показувати ті самі фото ще й у журналах, уже ніхто не ставить під сумнів важливість storytelling у модному глянці.

Як виявилося, цей жанр можна вдало обіграти і в рекламній зйомці.
Приклад геніальної фотоісторії від Ліндберга – його спільний продукт із Porsche.
Як зняти авто luxe-класу?
Про його характеристики і так всі чудово знають.
Вибір предмета розкоші – це не боротьба переваг і недоліків.
Це радше емоція, почуття причетності до історії.
На фото Ліндберга немає шин, що димлять, і напівоголених моделей, замазаних машинним мастилом.
У цій історії автомобілі постали частиною сюжету, в ньому є динаміка і таємниця.

Здатність Ліндберга виявляти одухотворене в неживих предметах, машинах, знайшла свій відбиток в ексклюзивній зйомці для концерну Pirelli.
У 2017 році виконавчий директор бренду Марко Тронкетті Провера, гадаю, не без надії в голосі, запропонував Ліндбергу розбавити звичні фото для календаря чимось технологічним та інноваційним.
І його можна зрозуміти: востаннє шини або хоча б згадка про них були на сторінках календаря “надцять” років тому, тоді як жіночі тіла різного ступеня оголеності з’являються регулярно.
“Пітере, ми – високотехнологічна компанія, – сказав він Ліндбергу, – і я хочу зробити щось інноваційне”.
Завдання виявилося викликом навіть для такого професіонала як Ліндберг.
Побувавши в цехах, він зрозумів, що потрібно знімати машини і роботів через емоційний зв’язок із ними, тобто як він завжди робив це, фотографуючи людей.
Знімки вийшли настільки художніми і навіть поетичними, що їх вирішили не включати до календаря, а залишили для виставки інновацій.
Але й фото Ліндберга для календаря також не можна назвати пересічними.

Pirelli

Стиль роботи Пітера над календарем Pirelli нічим не відрізняється від його звичайних зйомок.
Просто це своєрідний концентрат, у цих випусках зібрані одні з його сильних робіт.
Переглянувши їх, можна побачити, чого він прагнув, що вважав головним у кадрі і як домагався потрібного результату.

Пітеру належить абсолютний рекорд за кількістю зйомок для календаря Pirelli: його запрошували до співпраці тричі!
У 1996, 2002 і 2017 роках.
Ліндберг першим задіяв у зйомках непрофесійних моделей, йому позували провідні акторки без вікового цензу, як-от Гелен Міррен, Ніколь Кідман і Шарлотта Ремплінг.
Багато з них були без макіяжу, а Джуліанн Мур до того ж розповідала, що прийшла на майданчик з мокрим волоссям і припухлими повіками, але Ліндберг вважав це чарівним.
“Perfect!” – слово, яке найчастіше можна було почути від фотографа під час зйомок.

Про свою роботу над календарями Ліндберг розповідав так: “Сучасна система підтримує тільки один вид краси, заснований на молодості та досконалості.
Ця система ґрунтується на споживанні та її уявлення про красу не має нічого спільного з реальністю і жінками.
Я вважаю, що нам потрібно зробити крок назад і зрозуміти, що таке уявлення про красу не допомагає жінкам, а навпаки робить їх нещасними.
Я хочу використати платформу Pirelli, щоб показати: краса – це набагато більше, ніж те, що ми звикли бачити в рекламі“.

Міфи про Ліндберга

Він знімав тільки в ч/б.

Пітер дійсно надавав перевагу чорно-білим знімкам над кольоровими, вважаючи, що монохром ніби проникає під шкіру, а колір залишається на поверхні.
Але в його портфоліо чимало кольорових робіт, зокрема й другий спільний проєкт з Pirelli.

А ці знімки з кольоровими фільтрами Ліндберг зробив задовго до того, як вони стали мейнстримом.
Абсолютно вірний собі в емоційності і при цьому відкритий для експериментів.

Ліндберг працював без пост-продакшн

Так, фотограф не ретушував свої роботи і під час укладання договору обумовлював із замовниками заборону на ретуш, але все-таки вдавався до обробки.
Закоханий у м’яку картинку плівкових камер (35 мм фотограф вважав ідеальним форматом для роботи), він все ж не міг відмовитися від цифрових камер.
Для друку рекламних плакатів потрібні були знімки з високою роздільною здатністю, яку могла дати тільки цифра.
Пітер знайшов компроміс між технологіями сьогодення і традиціями минулого: у редакторі накладав на знімки плівкове зерно і насолоджувався звичною картинкою.

Ліндберг знімав тільки красивих жінок, тому знімки виходили ідеальними

Пітер знімав різних жінок: зовсім юних і немолодих, еталонних красунь і тих, чия зовнішність не підпадає під загальні канони краси.
Поєднував їх, як це не банально, багатогранний внутрішній світ.
Не знятися у Ліндберга певною мірою означало, що за ширмою гарного макіяжу або вбрання у моделі нічого немає.
Його камера фіксувала думки і почуття, змушувала оголювати душу.

А ще у Ліндберга багато чудових чоловічих портретів, хоча він визнавав, що з жінками йому працювати легше: вони контактні, легше погоджуються на експерименти і сміливіше відкривають внутрішній світ, тоді як чоловіки наполегливо тримають оборону і грають придуманий для себе образ.

Про те, що Пітер чудово працював зі світлом, говорять не тільки колеги Ліндберга, а й самі моделі.
Як фотограф використовував світло, черпаючи натхнення в малюнку тіней, можна подивитися в бекстейджах з його знімальних майданчиків.

Ліндберг тримався в тіні й досяг успіху лише у fashion та рекламі

Для фотографа, який прийшов у ремесло через концептуальне мистецтво, це твердження неправильне.
Наприклад, Ліндберг розкрився з несподіваного боку в проекті Testament.
Його герой – засуджений на смертну кару ув’язнений.
Пітер попросив його протягом 40 хвилин сидіти навпроти дзеркала, за яким була розташована камера (спробуйте повторити таке вдома хоча б упродовж 20 хвилин і зрозумієте, що це непросто).
За цей час на обличчі людини можна побачити різноманітні емоції.

Крім них, фотограф не показує глядачеві нічого, замовчуючи ім’я ув’язненого і те, за що його засуджено і яке покарання він має понести.
До цієї ідеї Пітера привело прагнення істини.
Мабуть, це найдивніша історія у виконанні Пітера Ліндберга, слова для якої глядач має знайти самотужки, часом зазираючи всередину самого себе.

Чи легко знімати “як Ліндберг” і, головне, чи цікаво це глядачеві сьогодні

Пітер Ліндберг показав нам фотографії, які залишаються привабливими крізь роки.
У своїх некомерційних роботах він уникав предметів, які прив’язували б кадр до часу.
На знімках немає інформаційних якорів: певних фасонів і силуетів, за якими можна зрозуміти, знято це в 1960-ті або в 1990-ті.
Усе, що дісталося глядачам, – емоції людей.
І це саме той сюжет, інтерес до якого не минає.

Виходячи з цього, знімати “як Ліндберг” водночас легко і складно.
Переваги: ви не потребуєте професійних моделей і ретушера.
Але є і складнощі:

  • ви маєте бути зацікавлені у герої зйомки, але буде краще, якщо персонаж захопить ширше коло глядачів;
  • потрібно вміти встановлювати емоційний контакт, особливо з тими людьми, які не звикли до уваги камери;
  • необхідно вміти працювати зі світлом (яке і як використовувати),  щоб підкреслити красу моделі, не наголошуючи на вадах.
    Навіть звичайні припухлості під очима можна нівелювати світлом, а можна збільшити до карикатурних;
  • потрібно вірити в ідею, вміти наполягати на своєму, не піддаючись на вмовляння клієнтів подовжити ноги і звузити талію.

І, мені здається, продовжувати справу Ліндберга потрібно хоча б для того, щоб у 2036-му сказати йому подумки: “Ти помилявся, друже”.

Автор: Наталія Короткова

*З інтерв’ю Ліндберга для Pirelli.

Сама ідея, що кожен може впливати на роботу фотографа в реальному часі на екрані під час зйомок, вбиває фотографію.
Я передбачаю, що через 20 років фотографів більше не буде.
Але зауважте, я не проти Instagram та ідеї, що кожен може робити фотографії.
Я знаходжу Інстаграм освіжаючим, часто цікавішим, ніж деякі нудні фотографії з журналу.
Мене більше непокоїть те, що кожен може мати свою думку і голос, не маючи таланту.

Коментуйте на здоров'я.